Владимир Купневич. Воспоминания.


Марiя Петрiвна, дочка священника, пiшла вчитися у Житомирський Iнститут Народноi Освiти. Певного прекрасного дня у iнститутськiй стiнгазетi з'явилась стаття "Вовк в овечiй шкурi", де було написано, що Марiя Петрiвна укрила свое соцпоходження. З IНО вона мусила забиратись. Наступного року поiхала вчителювати, в дорозi познайомилась з молодим вчителем - Володимиром Петровичем, тобто зi мною. Ми влаштувались працювати за шiсть кiлометрiв один вiд одного.

Першого дня я вiдвiдав свою знайому i повернувся до себе. А на другий день одержав вiд неi записку:

"Прийдiть проститись, я виiжджаю".

Я попросив приятеля провести моi зайняття, а сам побiг до неi, щоб дiзнатися приводу раптовного ii вiд'iзду. Заплакана Марiя Петрiвна розповiла: коли директор школи Гарбик виявив, що вона дочка священника, вiн вiдмовився ii прийняти у школу, щоб потiм не вiдповiдати перед партiею за зв'язки з ворожими елементами. Моя розмова з цим директором нiчого на дала.

Тодi Марiя Петрiвна вирiшила iхати на вокзал. Я ii вiдпроводжував, але по дорозi ми з нею зайшли у райвiддiл наросвiти. Заврайвiддiлу не було, вiн поiхав на огляд шкiл району. Ми мусили його чекати три днi, а коли вiн нас прийняв, я почав добиватись справедливостi та доводити йому, що дiти за батькiв не вiдповiдають.

Пiсля довгих розмов та суперечок зненацька вiн мене запитав: "А Ви у свою школу ii приймете?" Я вiдповiв: "Авжеж!"

I тодi вiн призначив мене директором однiеi зi шкiл району, а Марiю Петрiвну у цю школу вчителькою.

Це було як грiм серед ясного неба! Багато знайшлося таких, що запитували, чому ж це комсомольський активiст пiшов захищати попiвську дочку, а пiзнiше ще й оженився з нею? Деякi з колишнiх друзiв почали обходити нас. А справжнi друзi ними й залишились. Окремi активiсти готувались мене вилучати з комсомолу, але не встигли, бо ми переiхали в iнший район, i там я не взявся на комсомольський облiк, а Марiя Петрiвна нiкому нiде не казала, що вона дочка священника.

Але у 1934 роцi знову все вiдкрилося. Нас обох призначено у залiзничну школу в м. Коростень, а у цiй школi була вчителька - колишня студентка з Житомирського iнституту. Вона вiдразу повiдомила наркомат освiти УРСР про соцпоходження Марii Петрiвни, i знову прийшлося iй звiльнятись.

Я лишився працювати один. Народився наш син, приiхала жити до нас мати Марii Петрiвни, а батька я забрав до своiх батькiв у Малин. Там його й заарештували у 1937 роцi.

Це були найбiльш тяжкi роки у нашому життi, роки голоду на Украiнi.

Я працював у двох школах, але ми на падали духом, тримались на висотi.

У наступному навчальному роцi мене призначено завпедом новоi школи, а Марiю Петрiвну вчителькою у цю школу. Потiм зробився я директором у цiй школi. Про соцпоходження Марii Петрiвни усiм було вiдомо, але завмiськвiддiлом освiти Г.Мартинюк, дуже порядна людина, не лякався, що йому прийдеться вiдповiдати за соцпоходження Марii Петрiвни.

Нас тут доцiнювали, але мене, як доброго безпартiйного директора, запрошували вступити у партiю, - при умовi, щоб розвiвся з дружиною. Вiд такого запрошення я вiдмовився.

У Коростенi нас захопила вiйна. I коли мене та моiх друзiв заарештували нiмцi, як украiнських нацiоналiстiв i комунiстiв, Марiя Петрiвна зорганiзувала окремих людей та пiднесла подарунок, тобто хабар, слiдчому. Це нас i врятувало.

Пiзнiш мене вивезено на роботу до Нiмеччини. Коли скiнчилася вiйна, я повернувся, але минув рiк, й мене заарештовано та засуджено на 10 рокiв лагерiв.

Марiя Петрiвна спробувала шукати правди, але де ii шукати у 1946 роцi? Вона поiхала працювати у сiльську школу. Там приймала активну участь у громадському життi.

Дiзнавшись про мiсце мого ув'язнення, вона почала писати менi листи, повнi нiжностi й тепла. Цi листи допомагали менi витримувати умови лагерiв та не втрачати надiю на краще майбутне. Знаючи, що тебе чекае близька й дорога людина, не хотiлося вмирати, хотiлося жити й вiрити у можливе щастя.

Марiя Петрiвна у своiх листах зверталася й до моiх друзiв, втiшала iх, допомагала вiдтворювати зв'язки з iх сiм'ями. Вони були за це дуже вдячнi.

Коли я одержував лист вiд Марii Петрiвни, усi вiдразу збирались бiля мене й читали разом, бо листи дуже подобались. А дехто почав писати iй листи й присвячував iй вiршi.

У 1952 роцi Марiя Петрiвна приiхала у Братську лагерну лiкарню, де я працював, щоб домагатися побачення, але нам цього вiдмовили. Побачились ми тiльки на вiдстанi 50 метрiв та без жодного слова.

Через рiк Марiя Петрiвна знову приiхала на побачення, цього разу у Вихорiвську лiкарню, бо тодi я вже працював тут. Побачення дозволили.

Це побачення було великою радiстю i для мене, i для моiх друзiв, i для Марii Петрiвни. Усi бажали побачитись з нею i промовити хоч декiлька слiв. Декому вдалося з нею порозмовляти на вахтi. Невдовзi бiля вахти зiбралося чимало людей. Тодi вахтер дозволив Марii Петрiвнi сiсти бiля вiдкритого вiкна на вахтi, i кожний, хто бажав, пiдходив, щоб потиснути або поцiлувати iй руку та подякувати за ii мужнiсть i людянiсть. Тому що вона була першою жiнкою, яка вiдвiдала наш лагер.

Дехто просив ii зайти до його жiнки й розповiсти, як можна доiхати до нашого лагера. Багатьом Марiя Петрiвна обiцяла зустрiтися з iхнiми жiнками, декого вона вiдвiдала у Москвi та у Киевi. Тi, хто мешкав недалеко вiд Марii Петрiвни, приiздили до неi додому, за адресою, яку вона лишила у лагерi, а деякi просили ii адресу у мене та писали листи своiм жiнкам радячи iм зустрiтися з Марiею Петрiвною. Цi зустрiчi усiм були дорогi, iй усi були вдячнi за ii смiливий вчинок.

Марiя Петрiвна перебувала у лагерi цiлий тиждень. Усi бажали почути ii живе слово про волю. Потiм багато вiршiв було складено у нашому лагерi та присвячено iй, багато написано листiв на ii iм'я. Оце деякi з них.

В.П.Купневич и М.П.Купневич. 1957 г.

Володимир Купневич


На главную страницу