Степан Кожемяка. Письма из ссылки


Публикуется по изданию:  Упорядник Юрій Колісник. Планида Степана Кожум'яки. Львів – 2002

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Скільки ж їх, палких патріотів, відійшло в небуття! Не всі імена цих людей викарбувані на скрижалях історії, але в тому, що Україна виборола незалежність, є частка і їхньої праці. Таким патріотом був і Степан Кожум’яка – інженер, фахівець з будівництва мостів, який закінчив два навчальні заклади, володів кількома іноземними мовами. Та понад усе любив свою рідну мову, свій український народ. І любов ця не була безплідно-ліричною. В дусі до всього українського він виховував молодь.

Ще з малих років із книг, придбаних батьком на аукціоні, черпав почуття прекрасного. До революції працював народним учителем, у 1926 році закінчив факультет соціального виховання, а в 1928 році мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти й захистив дипломну працю “Борис Грінченко ”. Любив ходити в національному вбранні.

Часто у відвертих розмовах зі студентами проливав правдиве світло на події 1918 року в Україні, яких був очевидцем. За що й поплатився... Невдовзі був заарештований співробітниками ДПУ і засланий на три роки до Йошкар-Оли.

Після повернення (дискваліфікований як філолог і соціолог за “націоналістичні” переконання) закінчив Харківський автошляховий інститут.

У 1937 році знову заарештований за “антирадянську агітацію і пропаганду” й засланий у Самарлаг на 10 років. Працював там на будівництві авіазаводів, що пізніше постачали на фронт літаки “ІЛ-14” та “ІЛ-15”. Випрацюваний та знесилений, як і решта в’язнів, лежав на нарах і чекав уже свого смертного часу, та завдяки знанням технології виготовлення спеціальних марок бетону, за вказівкою зверху, був порятований і працював на секретних об’єктах “А” і “Б”.

“А” – радіощогла, що мала б замінити московську; “Б” – величезне підземне сховище, де мав розміститись уряд із Москви, на випадок евакуації під натиском німецьких військ. Після від-буття терміну працював вільнонайманим робітником.

Настав 1949 рік. І знову арешт за звичною статтею й заслання на вічне поселення до Красноярського краю.

У сибірській глушині згодом очолив і підняв шляхове будівництво, збудував собі хату, виклопотав для полювання навіть рушницю...

Лише на схилі літ зміг повернутися у рідний Новомиргород.

Три арешти, близько 20 років тюрем, спецзаслань і постій-ний нагляд комуністичної держбезпеки не зломили душі живої і слова живого.

Повернувшись до рідного краю у свої 56, за 19 років наступної плідної праці інженер Кожум’яка встиг звести не один міст із залізобетону й прокласти багато кілометрів автошляхів.

Упродовж всього свого життя намагався брати якнайактивнішу участь у національно-громадському житті. Свідченням тому: організоване ним встановлення пам’ятника Великому Кобзареві в селі Лип’янці (батьківщині славетного скульптора Івана Гончара), залишені спогади, фотографії, листування з друзями – Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським.

Чільне місце займають написання петицій-вимог до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій часописів і журналів з вимогою припинити “дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу”, поширення статті Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, “Загальної Декларації прав людини” ООН.

Щороку Степан Кожум’яка (в похилому віці просто “Дід Степан”) покладає “березневі вінки” до дня народження Тараса Шевченка, “Кобзаря” якого він мав за “Українську Біблію” і прекрасно декламував напам’ять.

Клопоче дід Степан перед високими інстанціями і про вихід творів передової зарубіжної класики та журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” українською мовою, про реформу освіти, про повернення до української абетки вилученої літери «Ґ», залучає до цієї справи своїх близьких та знайомих, а ще мріє про “Автошляховий словник”, який самотужки упорядковує; оперу “Маруся Чурай”, з ідеєю створення та конструктивними пропозиціями з цього приводу звертається до авторки роману Ліни Костенко та композиторки Лесі Дичко.

У його оселі, “Найдемократичнішому курені”, часто бували різні люди – від простих шахтарів, рядової інтеліґенції до ви-сокопоставлених чиновників, секретарів райкому партії. Різниця полягала лише в тому, що одні йшли “прямо”, інші, “в костюмах”, – “у присмерках попідтинню”... Приходили з різною метою. Дехто – вилити свої особисті болі, “сповідатись” перед щирою людиною чи запитати поради у старого бувальця. Ще дехто – на “платонівські діалоги” з питань історії, релігії, філології, міжнародної політики. Й у цій сфері від людини з енциклопедичним багажем знань й неординарним вільнодумним мисленням (у роки “залізної завіси”) було що почути й довідатись. Не забувала діда, відповідно, і держбезпека...

Важко передати ті почуття, які огортають під час спогадів про людину, від якої віяло непідробною щирістю і теплотою...

Перебираю в пам’яті часи свого дитинства та юнацьких років... Вони стали особливими для мене завдяки діду, від якого ще чотирьохрічним хлопчаком почав сприймати перші уроки прав-ди, добра і справедливості, почув першу козацьку пісню. Саме тоді, напевно, й отримав національне хрещення. У шкільні роки в діда у “курені” прочитав “Історію України” Михайла Грушевського, почув про Д. Яворницького, В. Винниченка, М. Хвильового, Центральну Раду...

Дід Степан з’єднав для мене береги минулого України і її сучасного, теперішнього і майбутнього, він будив у мене поступові думки, допоміг відчути відповідальність за долю рідного краю, виявляв до мене зацікавленість. Тож відчуваю себе морально зобов’язаним, перед цією Людиною за виховання любові до України, істини, науки й прагну дотримуватись її духовного заповіту.

Лише рік не дожив патріот до проголошення незалежності, яку прорік ще задовго. Степан Кожум’яка говорив, що наше молоде покоління дочекається того часу, коли українська нація ви-рветься з хижих обіймів “старшого брата”, що наш народ матиме заможну самостійну державу, що ми матимемо прекрасний лад, де будуть ринкові відносини, де буде вільне підприємництво і зазначав, що ці якісні перетворення відбуватимуться саме безкровним – еволюційним шляхом, шляхом докорінних змін, і наша Україна ще займе гідне місце у ряді передових європейських країн.

Доречно сказати кількома рядками з листів самого Степана Кожум’яки.

...“Що ж робити?” – спитаємо. Робити є що, треба хотіти, прагнути, бажати. А починати належить із самих себе. Кожен із нас має певну освіту, розвиток і можливості. Тому не сидіть же й сподіватися, що хтось нам створить і зробить. Головне – особиста наполеглива робота кожного: Україна не має багато того, що мають найменші нації... Найкращі люди українського народу вважали не тільки своїм першорядним обов’язком, а й щастям працювати на користь своєї нації. Ми ж добре пам’ятаємо, що радили й куди кликали Іван Франко, невмирущий Тарас, незрівнянна Леся. У нас є з кого приклад брати, кого наслідувати”.

Або ще. “Не вмів жити... Зрозумійте мене: не можу існувати без корисної для всіх, для свого народу праці. Можете помислити, що я хизуюся цим, хочу бути оригінальним. Зовсім ні. Праця і на мосту, і в квітнику – це моя як етична, так і естетична потреба.

Люди повинні твердо розуміти, яке місце в житті й на світі вони займають, вони повинні твердо й повсякчас пам’ятати, твердо думати про ті обов’язки, які накладає на них та інтеліґентність і перед народом, і перед самими собою, і перед дітьми, і перед суспільством, серед якого вони працюють і обертаються. Інтеліґентна людина – це світло, що повинно світити навколо себе всіма найкращими якостями серед моря чи лісу безпросвітної міщанини, буденщини та дрібничковості регресивних, назадницьких, одсталих індивідів. Вона повинна вести перед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди та краси. ...Хіба ми не для того, щоб впливати й змінювати те погане оточення?..”

Протягом усього життя його життєвим кредом завжди залишалося: “Найголовніше – бути людиною”. Він оминав запро-данців і вважав, що “треба зберігати чисте, непідкупне сумління, і воно завжди, у будь-яких умовах життя, покаже тобі правдивий шлях, яким ти повинен іти й чинити”.

На нашій землі є багато таких прикладів, але ще ця сторінка нашого страшного минулого сповна не відкрита, її ще треба довідкрити, щоб не повторилося те, що було. Щоб трагедія нашого народу була останньою трагедією, щоб людина була вільною і спокійною за своє майбутнє.

Юрій Колісник

 

ЗДОРОВЕ СУСПІЛЬСТВО – ЗДОРОВА НАЦІЯ або
ВИХОВНИЙ IДЕАЛ СТЕПАНА КОЖУМ'ЯКИ

В джерельну основу підрозділу покладено листи Степана Кожум’яки 1950-х рр. до дружини Катерини Дмитрівни із заслання на вічне поселення. (Си-­бір, Великий Улуй Красноярського краю).

“Людина й оточення”

Серпень, 11, року 1953.

Добрий день, Катрусьо!

Дістав твого прихильного листа з 30-го липня. Мислив написати тобі дещо про белетристику сучасну, але ти в листі зачепила такі актуальні теми, що змушений відкласти свій задум.

Людина й оточення. Звичайно, надзвичайно важко ізолюватись од поруч тебе існуючих людей, особливо тоді, коли доводиться на кожному кроці здибатись із ними як не в службових, то в дрібно-приватніх справах. В такому разі треба уникати будь-якого філістерського зближення зі сусідами, й тим більше доходити до фамілярності. Це перша умова. По тому треба пильно стежити за собою, і як тільки родиться охота захопитись одягом, їжею, тинами, городами, садками, ремонтами, курями, коровами, дровами, сіном чи чим аналогічним; або якимось чином виникне бажання довідатись до кого залицяється сусідка, з ким піячив співробітник, куди їздив голова підприємства, де взяв грошей завідуватель, чому ходили до церкви вчительки і таке інше – то треба негайно і рішуче вигонити ці думки. Є мистецтво, музика, наука, техніка, природа, на які слід звертати увагу й намагатись їх осягнути. Світ великий, у ньому все своєрідно влаштовано. Зрозуміти й осягнути це – ось мета дійсної людини. А як світ безмежний, то й прагнення повинні бути неосяжними. Стара приказка “Ars longa, vita brevis” ніколи не втратить свого прекрасного значення. Людина – частина природи. Це її найвищий витвір. Тоді й вона не повинна залишатись поза нашою увагою. Так. Але чоловіка, чи краще людину, треба спостерігати і вивчати в усіх її нюансах, не копирсаючись у брудній білизні індивідуального життя, а досліджу­ючи типові прояви найрізноманітніших поривань і відхилень людського духа на зразках, піднесених у творах письменників, які ґеніальним оком просякли в найглибші закапелки людських душ, узагальнили їх і дали невмирущі зразки представників роду людського. Поступ є могутній чинник проти застою. Пам’ятаючи про це, ніколи не зануришся в багно. Систематичне самопідштовхування не допустить до снядіння. Наш дух повинен щогодинно поривати нас до світлого пізнання світу й самих себе. Краще зрозуміти до кінця Лукаша з “Лісової пісні” Лесі Українки, ніж намагатись довідатись, що варила сусідка (...).

                                                             На все добре. Степась.
 
Вересень, 11, року 1953.

Доброго здоров’я, Катрусьо!

Прибув твій лист із 29-го серпня. Спасибі.

Гей! На базар треба ходити, коли треба (адже є люди, що йдуть на базар, коли не треба), город треба збирати, чи там копати, за садком треба доглядати, плиту мазати, але зовсім не приділяти їм, так би мовити, духовної уваги, робити швидко, механічно, не присвячувати їм і молекули свого життя.

Гуртових, павлущенок, степанових треба слухати і навіть підтримувати з ними розмову для того, щоб одчувати той страшенний контраст, ту прірву, ту з’яючу безодню, яка віддаляє їх од поступової, культурної людини.

Їх лексикон повинен нагадати й підкреслити потребу про дбання безумовного очищення мови від запаплюжених провінціалізмів, від гидкого жаргону; він повинен скеровувати до ригоризму в мові. Поведінка таких, осівших у намул людей, мусить викликати палкий протест і потягнути до самоспостереження, підтягнення, нагадати про такт, власну гідність, етику та естетику в поведінці.

Розмовляю і я з п’яними калмиками, дико-півграмотним, лайливим начальством, пересудливим жіноцтвом, і під час розмови перед моїми очима постають типи п’янюг, брехух, плітників, язикатих перекупок, невігласів, поданих у класиків красного письменства.

Спостерігаю й мислю, що ось, мовляв, до якої вузькості, об­меженості та блюзнірства можуть ізнизитись і дійти люди. Це застережує мене: я хапаюсь за книжки, за міркування, за науку, щоб не загрузнути в смердючому багнищі негативної селянщини.

Але ж ти й тонким гумористом стала: ну хто б вигадав так удало використовувать і застосовувать поради лікарів щодо спання та лікування серця. Слухав якось одного професора по радіо. Він теж говорив про серце, лежання й сон. Договорився той учений до того, що я зареготав і встав із ліжка. Та де ж – радить лежати по ?! ?! вісімнадцять годин на добу !!!!

                                                             На все добре. Степась.

Травень, 28, року 1950`.

Дорога Катрусенько!

Тяжко та неможливо подати на папері того болісно-пекучого стану, до якого дійшов. Думи розтруюють, роз’їдають серце. Людське існування здається гидким і нікчемним до жаху. Все одне одному протирічить, на кожному кроці потворні парадокси, а вкупі все складає такий монстровий калейдоскоп брехні, що не хочуть очі дивитись на нього. Все навколо гнеться, кривляється, машкариться. Жодного нормального обличчя. Де ж люди? Люди де? Подумати тільки! І так од столиць до хуторів. Що робити, де подітись, куди втікти від цієї бридоти, Катрусьо? Зустрінься з першою ліпшою людиною, не важливо, чи то знайомою, чи незнайомою, й послухай її, а особливо вдивись у неї, вдумайсь у її міркування, приглянься до її обличчя і ти зразу знайдеш нещирість, гірше – брехню, облуду. Що ж це таке, Катрусьо? Діти, діти і ті такі ж. Ось і живи (...).

                                                                На все добре. Степан.

Серпень, 20, року 1950`.

Доброго здоров’я, дорога Катрусьо!

Лист з 8-го серпня дістався справно. Дякую (...).

Твоя правда – не вмію робити аби як. Це моя хвороба і моє лихо. Ось ми зараз гребемо сіно. Не можу припустити, щоб сіножать була похожа на смітник, тобто не чисто вигребена, з покинутими шматками недогребів, з клоччям сіна: це, по-перше, тому, що на косіння сіна трачено ж сили, як же його кидати, не шанувати власної праці; а, по-друге, від праці своєї не відчуваєш ніякого естетичного вдоволення, навіть неприємно, огидно дивитись на свій труд, а я люблю зробити як слід, і за це маю власне, ні від кого незалежне моральне вдоволення.

Звичайно, що моїм колегам та й багато ще декому дуже далеко до такого внутрішнього змісту й розуміння праці – їм аби швидше і як-небудь, але мене, видно, не переробиш, хоча через це доводиться робити більше.

Ти зауважуєш, що в старих культурних людей багато більше альтруїстичних чуттів і думок, ніж у сучасних демократичних людей, і замислюєшся над тим, чому це так. Соціалізм – це дух, це те, що Іван Франко влучно схарактеризував у “Гімні” словами – “що тіло рве до бою. Рве за поступ, (не “за ногу”, пригадуєш?!) щастя й долю”. Соціалізм повинен нести в собі і з собою всі кращі, гуманні поривання дійсно цивілізованої людини. До цього треба дійти і розумом, і чуттями через освіту й широкий світогляд. Старі люди з широкою освітою розуміли й розуміють цілком це, через що все соціальне світиться в них і з них. Сучасна людина соціальна, чи краще мовити guasi-соціальна, визнала за бога матерію у найвульгарнішому розумінні цього слова. Про суто матеріальний бік життя сучасність лише мислить, часом до сміху, до огиди, і за тими маленькими дрібними матеріальними прагненнями вона іноді втрачає образ не лише соціальності чи соціальної, а взагалі людини. Досить лише спокійно збоку простежити поведінку й прагнення першого ліпшого сучасного чиновника. Та, кому я кажу, ти й сама блискуче й прекрасно бачиш, скільки в ньому того соціалізму й демократизму, а причина все одна – вульгарна матеріальність. Приміщення, посада, кар’єра, черевики, пальто, etc. – то мотлох, за яким ізникла дійсна людяність.

Завідуватель райшляхвідділом – людина років 30-35, колись він ніби був трактористом. Має плутану початкову освіту. Мислить прокласти собі шлях ортодоксальністю. Символ його віри – покора, якої він вимагає від службовців. Значення трудової дисципліни для нього terra incognita. Перед начальством підводиться і уособлює бездоганний, абсолютний послух. Часом йому сниться, що він замісник голови райвиконкому, а голова на той час у відпустці і “він господар району”. Звичайно, про цей сон він нікому, ніколи, нічого не каже. В справі шляховій він розбирається, тобто чув, що є ріжні шляхи, на них – мости й труби, і що всі вони обов’язково повинні бути в проїжджому стані. Як і чим досягти цього його мало обходить. Він визнає, що наука велике діло й менторським тоном зауважує співробітникам, що треба вчитись, і не дає їм можливості взятись за книжку. Сам з великими труднощами “проробляє” за місяць “Блокнот-агітатора”, і то не завжди. Завідуватель твердо переконаний, що він, а не Верховна Рада, може зовсім довільно відміняти й надавати дні відпочинку. Для цього досить милостиво сказати, що в цю неділю вихідний, або грізно – “завтра”, тобто в неділю, вже другу, треба працювати.

                                                 Лишайся моторною. Степась.

Жовтень, 14, року 1953.

Добрий день, Катрусьо!

Поспішаю подякувати тобі за пакунка, якого ти надіслала в жовтні місяці. Яблучка ще й сюди прибули зелені. Ти з обережності вибрала найтвердіші. Та нічого, вони тут достигнуть.

На диво, потепліло. Сніг потанув. Навіть подував теплий вітерець. Зараз захолодало, але не дуже. Проходять дощі. Село потонуло в багнюці, а вечорами в мороці. Трудящі підсипають хати на зиму, й вулиці перетнула вздовж і поперек мережа рівчаків, канав і ям, так що, коли пішохід не затямив собі цеї мапи з-за дня, то краще йому не вирушати ввечері в будь-яку подорож.

Сірі дні минають безкольорово, одноманітно. Квола робота в шляховому відділі не може зацікавити і заохотити людину.

Мета населення спрямована в двох напрямках. Чоловіки з усіх сил шукають, де б добути грошей, щоб випити горілки чи самогону. Цим заповнений їх мозок, над цим питанням клопочуть думки чоловіків. Вони вважають, що це найбажаніше досягнення – очамріти від алкоголю. Жінки не відстають од них, але в них трохи інші прагнення. Щоб вони не робили, в їхніх “чарівних голівках” завжди кипить бажання збігти десь (літе­рально так) і попащекувати, в найтонкіших деталях – до молекул, до атомів розібрати в кого, чому і що в борщі кипить. Вони намагаються використати кожну годиночку, кожну хвилину: чи то біля криниці, чи в крамниці, чи по дорозі на працю, чи на самій посаді. Та ще поспішають, перебивають одна одну і аж тремтять, щоб не оминути якої деталі в брудній білизні сусідів. Наколи б хто намігся вивести їх із цього магічного кола, вони б почамріли або навіть похворіли від туги.

Працюю. Читаю. Джек Лондон своїми оповіданнями не дає дрімати знесиленому від туги мозку.
Нещодавно була передача по радіо з Києва. Основою передачі була музика, що мене дуже потішило. Відомий співець Гришко виконував дитячу пісню:

                 “Тихесенький вечір на землю спадає
                  І сонце сідає в зелененький гай.
                  Ой, сонечко ясне, чи ти притомилось,
                   Чи ти прогнівилось? Іще не лягай...”

Цю пісеньку я колись вивчав із маленькими дітьми, коли ще перші роки вчителював на селі. Очевидно, тому вона викликала в мені струмуюче емоціональне зворушення, внаслідок якого я цілий вечір ходив ніби хворий. Але виконував Гришко її класично.

                                                             На все добре. Степась.

«Село і місто»

Серпень, 19, року 1953.

Добрий день, Катрусьо!

Ти якось про температури питала. Вчора ішов із роботи в ґумових чоботях і в ноги змерз ?! ?! Сьогодні ранком померзли гарбузики й помідори. Я сам не вірив своїм очам. От край, так край.

Прочитав “Україну” за червень. На цей раз хоч обкладинка ніби не тенденційна. Зміст вражає своєю просто таки клерикальною трафаретністю. Та й шаблон можна ж хоч трохи уріжноманітнити. Редакція й про це не дбає, а швидше боїться й штампує одне й теж. До всього, цей номер журналу вражає своєю скрайньою міщанщиною: огірки можуть бути і смашні, й хороші, але займати ними цілі сторінки журналу не слід би. Читаючи примірник, хоч-не-хоч, а згадаєш улучний вираз блаженної пам’яті князя Вяземського “квасний патріотизм”.

Ти якось зачепила питання про село й місто. Стара й завжди цікава тема. Її руба поставив ще Жан-Жак Руссо. До неї звертались і Квітка-Основ’яненко, і Авербах, і Жорж Занд, і Тургенєв та й багато інших. Ніяк не можна заперечувати, що у великому місті накопичується найбільше найпоступовіших досягнень і науки, й техніки, й мистецтв. Рівнобіжно з тим у тих же таки містах чиняться найжахливіші злочини, зароджуються найскладніші хвороби, що набувають масштабів епідемій. Найбільш заплутані кримінальні справи, так у цивільних, як і в карних аномаліях людського життя, виникають у великих містах. Але найвитонченіші поривання чуттів, найделікатніші потреби й вибаганки смаку подає місто. Адже в Парижі, а не в Листопадовій родяться моди. Вселякі технічні вдосконалення надходять теж із міста. Зате село дає місту хліб. Треба мислити, що знівелювати ріжницю між Київом і Андріївкою – думка утопічна. Зовсім смішні вказівки на те, мовляв, ріжниця між селом та містом стирається, бо в селі з’явилося ліжко з нікельованим бильцем чи патефон. Щодо впливів на характер мешканців та їх поводження ти влучно підмітила. Хочу тобі нагадати, що місто в розумінні етики й естетики присіло занадто низько. Візьми літературу, зокрема белетристику.

                                                                   На все добре. Степась.

Серпень, 23, року 1953.

Добрий день, Катрусьо!

Неділя. Відпустка. Відпочиваю. Робити є що, але не хочеться.

У зв’язку з твоїм зауваженням про негативний вплив села на місто мені пригадались деякі міркування ще минулих часів.

Ще коли був юнаком, доводилося слухати оповідання сільських педагогів про мандрівки в чужих краях. Деякі поступові вчительки й учителі протягом навчального року заощаджували потроху грошей, а під час літніх канікул їхали закордон знайомитись, як там живуть люди. Повертались вони з поширеним світоглядом, жвавіші й розповідали багато цікавого. В пам’яті схоронився інтересний епізод. Учитель, розказуючи про Францію, сказав, що там селянки ходять у капелюшках. Це викликало десятки зауважень, велике здивовання. Йому не вірили. Хтось зауважив, що було б, якби на нашу Христю та одягти брилика. Село безумовно вирішило б, що вона збожеволіла. Піднявся регіт. Село в усьому, а особливо в зовнішньому убранні, страшенно консервативне. Зараз у цьому можливо помітити досить великий зворух. Капелюшок, брилик чи шапчина на селянці не викличуть великого здивовання. В цьому та в деяких інших дрібничках, дійсно, можна побачити відсутність ріжниці між містом і селом. Але це лише зовнішня схожість. Якогось внутрішнього зрівняння й шукати не варт.

Ти спостерегла нетактовність і грубість у поводженні міщан (вживаю це слово в розумінні мешканців міста) і віднесла це за рахунок впливу села. Не будемо дебатувати й заперечувати цього явища. Але і ти, і я, й багато інших, особливо вчителів, знають місто останніх часів, знають родинне життя, а особливо дітей, – і дома, і в школі. Не можна сміливо сказати, щоб поведінка дорослих і дітей міщан відріжнялася особливою витонченістю. Можна помислити, що багато селянства переїхало на життя до міста й принесло туди грубість. Не без того, але ж де тоді культурні традиції й культурні звички корінних міщан? Невже вони поступилися перед неотесаною селянщиною? Ні! Тут щось не так. І самі міщани знизилися щодо етики в поведінці й на людях, і ще більше – дома. Вони не подають тактовного прикладу в делікатному поводженні сільським неофітам, а часом самі стають прикладом і невитриманості, й нахабства. Все це разом і складає той неприємний тонус у поводженні публіки на вулицях і у всенародніх місцях і в Одесі, і в Київі, і в Москві. Зрозуміло, що вся справа полягає у вихованні і в сім’ї, і в школі, та, треба до речі додати, і у вищих нав­чальних закладах, але щільно цим питанням поки що ніхто не цікавився й не займався. Село лише частково, часом і карикатурно, малпує місто, додаючи до всього свої, в більшості негативні, риси.

                                                  Лишайся здоровою. Степась.

«По той бік добра і зла»

Грудень, 11, року 1953.

Доброго здоров’я, Катрусьо!

Трапилось те, що невмолимо повинно скоїтись із кожним. Зінаїда * пішла по той бік добра та зла передчасно. Надмірна праця, нервова полохливість та внутрішні психологічні суперечки зламали досить міцний організм. За молодих років вона ретельно квапилася здобути якнайбільше знаннів, поширити світогляд. В мені вона завжди будила поступові думки, підштовхувала передове мислення. Потім пішла працювати на село, а я взявся за освіту – наші стежки почали поволі розходитись і вона, нарешті, відштовхнула мене. Причиною розладу був мій скрайній запальний реалізм щодо суспільного життя й упертий нахил до нещадної критики дій і вчинків галасливого оточення. Це все не зменшувало моєї пошани й любові до Зінаїди, бо вона ж була першим моїм проводирем у перших кроках мого свідомого життя.

Минали дні і роки, й сестра все менше виявляла цікавості до моєї долі, хоч я завжди був удячний їй за виховання в мені прихильності до науки й намагався скрізь, настільки я міг, допомогти їй та й її родині в тих випадках, коли вона сама неспроможна була витримати натиск обставин. Зінаїда не помічала (або не хотіла того показувати) моїх намагань до нормальних родинних взаємовідносин і, нарешті, зовсім одцуралась мене. В мені заговорила запекла гордість, може й не виправдана, як молодшого брата, але, як я не намагався її зламати, вона змушувала мене мовчати.

І я мовчав.

Так вона пішла від нас. Можливо, й не згадавши того брата, що крокує останні роки життя в далекій, холодній, непривітній чужині. Коли це й так, то це її право. Ми ніколи не повинні нав’язу­вати будь-кому свої думки та міркування.

Смерть – це велика нерозгадана таємниця, й коли ми стаємо перед нею, як перед неминучим фактом, то в кожного виникають тільки йому одному властиві думи, й корегувати їх – означає не поважати своїх.

Журливо віддаю пошану й приношу непідробний жаль покійній сестрі, яка прожила життя не зовсім так, як хотіла...

Хотів би тебе попрохати: як ставитимете ограду над могилою Зінаїди, поставте хреста на могилі Люби. *
                                          Лишайся міцною духом. Степась.

Грудень, 13, року 1953.

Привіт із чужини, Катрусьо!

Неділя. Як же тоскно. Пішла у царство тіней Зінаїда. Підемо туди й ми. Всі неминуче йдуть туди. Та мало хто про це мислить. Захоплені виром життя, до самої труни люди прагнуть, сподіваються... Чого? Здійснення бажань, мрій. Яких? Багато їх, а що вони варті перед подихом смерті. Що те життєве море перед всевладним, всеосяжним небуттям? Останнє, ніби жартуючи, дає на мить складним комбінаціям матерії про щось помислити, як тому метеликові, що вранці родиться, а надвечір гине, щоб потім без жалю, без вороття загасити полум’я запалавшого духа. Що той вир життя? Ілюзія.

Люди оточили себе умовностями, часто діаметрально протилежними, парадоксальними, й борсаються в них. Умовності доходять до скрайностей, а в результаті – сльози, горе, тортури. Рівнобіжно з цим точаться розмови та міркування про щастя, радість. Але, як люди не будують своє існування по цей бік Лети, при всіх системах так зване щастя квітне із морочним горем.

Скільки і як не міркуй – сумно. Може б, туга менше заїдала, якби не було обізнаності в минулому племен і народів. Історія ж показує, які б хороші ідеї не проповідувало людство, завжди за ними ховаються найморочніші утиски й дикі перекручування тих же ідей. Крім того, за світлими проявами людського духа невід’ємно слідують ортодоксалізм, фанатизм, що призводять до не­виправної параної.

Людей ізв’язують певні взаємовідносини, що втілюються в словах “родинність”, “дружба”, “любов”, “симпатія” і таке інше. Все це в ріжних відтінках і трансформаціях забарвлює й складає те, що зветься людським існуванням, і для якого встановились у певних народів визначені норми.
...Журно. “Минають дні,
                   Минають ночі,
                   Минають літа...”

Очі через вікно дивляться вдалечінь, що димиться снігом над безмежною тайгою, а мозок вирує думками про штучну складність людського життя й примітивність мислення широченного загалу. Люди в переважній більшості – папуги (кольористі). Найбільш складні колізії в їхньому існуванні, зрештою, елементарні, люлькові, примітивні. Вони захоплюються, роздмухують свої дії та вчинки й роками можуть галасати про них.

                                                             На все добре. Степась.

«Молода ґенерація»

Травень, 30, року 1950.

Доброго здоров’я, Катрусенько!

Щось давненько від тебе вістей не було. Вже писав-писав – і все мовчанка. А це, спасибі, прибув з 19-го травня. Мої листи зникають, і знаю чому, та нічого не вдієш (...).

Людина родиться без природжених ідей, Катрусьо. Мені мислиться, що коли б у нас були діти, то не такі б вони були, яких ти бачиш у інших, бо не так би ми їх виховували. Ти придивись та послухай, скільки уваги приділяють ті милі батьки своїм дітям. А як і приділяють, то лише так, щоб їх калічити. Ще Джон Локк сказав, що душа дитини “Tabula rasa” (чиста дошка), що на ній напишете, те й читатимете. Ось і пишуться матюки, піячки, лайки, брудні наклепи, пересуди, крадіжки etc., а потім з великим здивованням та ще й обуренням (ось де лицемірство, ось де гидота) питаються, де воно все це береться.

Крім того, Зайдель довів, що батьки, які розуміють психо-фізичний розвиток своєї дитини, стежать за ним та гармонійно навантажують фізичний і духовний профіль, тим самим м’яко й, так би мовити, симфонічно розвивають її. Такий погоджений, взаємопідтримуючий вплив батька й матері непереможний. Я твердо переконаний, що ми б не шкодували ніколи за своїх дітей, принаймні, я увіклав би в їхнє виховання всі свої сили, щоб вони стали цілком гармонійними істотами, такими, що нам би було не лячно вмирати.

Розумію і добре знаю вагу й уплив оточення, але ще краще знаю і вмію прищепити дитині потяг і прагнення до правди і краси, до істини й знаннів.

Про долю старих не кажи – добре її розумію.

Містка я зробив. Він став причиною, що роблю десятни­ком у райшляхвідділі. За нього мені нараховано 350 крб. Але грошей ще не одержав, нема в комунгоспі.

                                                   Лишайся здоровою. Степан.

Грудень, 10, року 1950.

                                                     “Уміти жить – отже, велике діло,
                                                   Найбільша загадка грядущих днів...
                                                    Уміти жить! Трудне, високе вміння,
                                                    Котрого жодна книга не навчить...”
                                                                                             Іван Франко.

Добридень, Катрусенько!

Сповіщаю і дякую тобі за пакунок із 10-го листопаду (...).

А в мене останніми часами зачастіли напади страшенної безпросвітньої туги. Поволі мозок починають заволікати тяжкі, морочні думи. На груди, чи властиво у грудях, починає щось натискувати й заважати дихати. Хоч як намагаєшся глибоко зітхнути, ніяк не можеш скинути чи зісунути той страшний, невблаганний тягар зі серця. Праця перестає зовсім цікавити. Навіть ворухнутись гірко. Сидів би і марив би, думав, думав, думав. Сядеш читати й ніби перечитуєш слова й речення, але до свідомості вони не доходять. Навіть теми й предмети, автори й сюжети, які можуть і повинні б мене цікавити, не в стані відтиснути тої незламної, потужної навали гірких думок. Усе блукаю тими думами в рідному краї, в рідній оселі. До найменших дрібниць пригадую й щасливі, й морочні години, й працю, й навчання. Все це оповите дошкульною журьбою й настирливим запитанням: “А чому ж я не там?” Ото тільки школярка Люда й розважує ті тяжкі думи.

Їй чомусь ніяк не дається стара історія. Вона ретельно товче її, а потім якось з острахом приходить до мене й просить допомогти. В неї цікаві, допитливі очі. Починаю розповідати їй про події у Вавілоні, про війни ассирійського царя Ашурбаніпала, про грецьких богів, легенди і міфи. Останні, які так захоплюють загалом дітей, теж не дуже її цікавлять. Люда уважно слухає і, нарешті, каже, що тепер вона краще засвоїла всі ті назви. Найтяжче їй запам’ятати назви міст, країн, царів та державних діячів. Потім вона йде до господарки й шепоче їй: “А Степан Демидович сумний-сумний”. Що її цікавить і вона із задоволенням учить – так це арифметику й німецьку мову. Дивне якесь сполучення дисциплін.

Іноді повертаюсь із роботи, а вона миє підлогу в моїй кімнатці. Кажу їй, що цього не треба робити, бо я сам помию. Вона відповідає: “Мама мені наказала, щоб я навіть кожного дня у Вас мила підлогу, а ви не дозволяєте”. Фізично вона слабенька й бліда.

Читаю зараз, порівнюючи, мало. Працюю в райшляхвідділові, складаючи будівельно-фінансовий план на наступний рік. Справа клопітна й малоцікава. Хочу просити тебе, аби ти надіслала підручника англійської мови для п’ятого класу. Повчити Люду з’яви­лось у мене бажання.

                                                                   На все добре. Степась.

*   *   *
                                               Жовтень, 24, року 1971. Неділя.
                                                     “Релігія у нас – то морок темний,
                                                    Єгипетських жерців деспотія тяжка,
                                                  Закону право – то устав тюремний,
                                                 Родинні зв’язки – ниточка тонка.”
                                                                                          Леся Українка.
Homo  sapiens! *

Людина живе, сподівається, міркує, надіється. Так прожив один чоловік багато років. Наприкінці свого тернистого, важкого життя він надумав ізгуртувати зразкову родину. Над цим і почав працювати. В першу чергу намислив, щоб діти дістали вищу освіту. Мало того. Він хотів, щоб вони росли і вчилися при високій свідомості. А знання щоб у них були не мертві, схоластичні, а глибокі і всебічні.

Отож, дбаючи про найширший розвиток тої родини, слід було помислити про відповідні умови для того розвитку. Тут на до­помогу прийшли книги. Ними й заповнювалась потроху хатня книгозбірня тої родини. З часом вона перетворилася в зібрання до­бірних книжок.

Діти дістали вищу освіту, стали вже батьками й зайняли відповідні посади, тобто забезпечились матеріально.

Відітхнув, ізрадів тоді чоловік. Аж тепер почнеться дружнє, змістовне, всебічно багатюще життя.

Мислилося ж, що це буде монолітний колектив, одне неподільне ціле, зв’язане однією ідеєю, одними думками, спільними інтересами. Кожен радітиме, зустрічаючи іншого. А коли із’їду­ть­ся чи зійдуться докупи, то вже і не наговоряться, і не насперечаються, і посміються, і пожартують, і посумують. Так що, й розлучатися, розходиться шкода. Бо у всіх же одні думки, бажання, прагнення. І не про якісь там шкарпетки чи сукенку, а про становище в рідній країні, про розвиток культури й мови, про збереження спомників минулого, історії, народного епосу, звичаїв.

Та й про справжнє, розумне виховання дитини, що росте, й тих дітей, що будуть. Для цього в старій ковалівській хаті є відповідні умови й можливості.

Та ще ж і на сучасні події та явища думалося реагувати енергійно, завзято, розумно й гуртом. Адже зараз на Україні не все гаразд із гуманітарними науками і зі широким народним життям. Багато в цьому покручів.

Та “Не так сталося, як бажалося ”. Є така мудра народна приказка, а народ творець і мудрець.

Що вийшло з вимріяної, ідеальної родини: розбрат, непорозуміння, плітки, інсинуації, заздрість, лють, недовір’я, дрібний ультрафілістерський егоїзм, безпідставна пиха, самопідвищення, непотрібне гордування і, нарешті, бійка.

Що ж тут залишилося думати й міркувати? Адже це дійшло межі. Далі брести нікуди. Де ж та інтеліґентність? Родина ж ніби інтелектуально розвинена, всі її члени мають гарну освіту, їхні взаємовідносини й поведінка повинні стати за зразок увічливості, коректності, витриманості, нервової врівноваженості, найспокійнішого прихильного ставлення не лише одне до одного, а й до знайомих. Вони повинні ясно всвідомлювати й розуміти, яке місце в житті й на світі вони займають; вони повинні твердо й повсякчас пам’ятати й думати про ті обов’язки, які накладає на них та інтеліґентність і перед народом, і перед самими собою, і перед дітьми, і перед суспільством, серед якого вони працюють і обертаються. Інтеліґентна людина – це світло, що повинно світити навколо себе всіма найкращими якостями серед моря чи лісу безпросвітньої міщанини, буденщини та дрібничковості регресивних, назадницьких, одсталих індивідів. Вона повинна вести перед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди та краси.

І ось нема всього того, про що так радісно з гарячою, палкою надією мріялось.

Для чого ж тоді стоять на поличці в шафі чотири томи творів Івана Нечуя-Левицького? Там же є повість “Кайдашева сім’я”, яка вчить, як не треба жити й діяти. Для чого так уперто радилось перечитати уважно повість Бориса Антоненка-Давидовича “За шир­мою”? Мабуть же, на те, щоб, прочитавши її, замислитись над тим, як належить ставиться до рідної матері. Нащо ж Леся Українка ще в 1896-му році писала “Товаришці на спомин”?

Всі ці твори та й інші наших письменників підказують і вимагають ставати кращими, людянішими. Вони ж або не читаються, або не лишають у серцях ніякісенького сліду. Тоді ж, до якої категорії, до якого гурту доведеться зарахувати таку родину? До перекупок чи що? Чи, може, ще раз прочитаємо про бабу Палажку та бабу Параску?

Сором і ганьба! Інтеліґентні люди так жити не можуть і не повинні. Навіть робітник і селянин зараз не мусять так мислити. В них уже повинні бути шляхетніші, змістовніші, розумніші і теми для розмови, і поведінка, й цікавості. Ширше та глибше слід тепер дивитися на оточення й життя.

Отже, належить гарненько, серйозно й глибоко замислитись над тим, як надалі жити й поводитись.

Хочеться, щоб кожен із Вас уважно перечитав ці рядки й зробив відповідні висновки, а по тому відповів одним словом: “Так” чи “Ні”. І під тим “Так” чи “Ні”, у відповіді, щоб кожен підписав своє імення. Коментарів ніяких не треба.

                                         Чоловік чекає на відповідь. Ст. К..

* Рідна сестра Степана Кожум’яки.
* Також рідна сестра Степана Кожум’яки.
* Лист до родини Ковалів у м. Шполу, що на Черкащині.

 


На главную страницу